І. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови.

Друга половина ХYІІІ ст. характеризується занепадом старої української літературної мови (отже, ми говоримо про два основні періоди – стару та нову українську літературну мову, хоч в усіх періодизаціях виділено 3 або 4 періоди; НУЛМ (нова українська літературна мова тягнеться з кінця ХYІІІ ст. до наших днів) ). Стара УЛМ занепала, оскільки стала непотрібною у громадському житті, в усіх державних установах ( у суді, в чиновницькому апараті) її замінила російська, церква також перейшла на російську мову. Західні українські землі попали до складу Австро-Угорщини, утвореної після поділу Речі Посполитої; державною мовою в Австро-Угорській імперії була німецька, але мовою ккраю і загалом дуже поширеною мовою залишалася польська, тому українці Галичини учили уже в школі німецьку і польську мови, які виконували роль “мови інтелігенції”. Звичайно ж, творчість українською мовою не переривалась, але оскільки діяв прости й і категоричний указ Петра І “малорусским наречием книг никаких не печатать”, то такі спроби залишалися маловідомими. Багата лірична поезія того часу дійшла до нас, але уже у вигляді “безавторської”, народної. До української мови і української людності виробилося ставлення як до нерозвиненої, недорікуватих структур, не здатних осягнути і виразити понять високих, мистецьких, політичних тощо, хоч серед російської інтелігенції того часу було чимало талановитих українців. Виходячи зі сказаного, головною заслугою Івана Котляревського є те, що він написав літературний твір українською мовою. Сміх Котляревського, за вдалим висловом одного із критиків, “вдарив по совісті земляків, і совість заговорила”, “Енеїда” заставила самих українців пригадати, “чиї вони діти”.

Чиновник Іван Петрович Котляревськиймав титул дворянина, “жалование”, 2 родини кріпаків, був законослухняним громадянином і знав про те, що “малоруським наречием книг никаких не печатать”. Зрештою, і написав він не так уже й багато (“Енеїда”, “Москаль-чарівник”, “Наталка-Полтавка”, “Пісня… князю Куракіну”, “Ода Сафо” (переклад)). Написані ці твори на різні теми і, зрештою, різними мовами. “Пісня” і “Ода” написані практично російською мовою, до речі, на початку ХХ ст. був опублікований щоденник І. Котляревського російською мовою, який він вів під час війни. Подаємо як приклад уривок з “Оди”:

Счастлив, кто близ тебя и о тебе вздыхает!

Кто сладостью твоих пленяется речей;

Кого приветствуешь улыбкою своей!

Бессмертных тот богов в блаженстве превышает.

Визначальним для української літературної мови став твір І. Котляревського “Енеїда”, який відіграв велику роль у становленні нової української літературної мови, що полягала у наступному:

1) цей твір просто був написаний мовою українського народу, тобто була реалізована ідея про те, що українська мова придатна для літературного твору. Не бувши, як справедливо завважають, генієм, коли міряти світовим масштабом, Котляревський зробив, проте, величезної ваги, просто-таки геніальне діло, давши свідомий почин молодому свіжому письменництву і громадському рухові наново відродженого народу.

2) написана легким віршем, поема надавалася до запам’ятовування, дуже швидко стала популярною серед різних прошарків населення. “Енеїда” та драматичні твори І. Котляревського заставили українців запитати себе “А чиї ми діти?”, показали самим українцям, що їхня мова придатна для літературного вжитку, що нею можна писати літературні твори;

3) бурлескний, тобто сміховинний характер Енеїди дав змогу “проникнути” без перешкод на поле російськомовної літератури, несерйозний, цікавий, явно талановитий твір пропустила російська цензура. До речі, службовець Російської державної машини навряд чи був сильно радий, побачивши, що його твір надруковано. Швидше за все, він написав його, як у той час писало багато українців, за висловом Г. Квітки-Основ’яненка, “на потеху себе и своим соотечественникам”. І Котляревський не друкував свого твору, а видавця перших трьох частин “Енеїди” – Парпуру – описав у 4 частині, помістивши в пеклі: Якусь особу мацапуру Там шкварили на шашлику, Гарячу мідь лили за шкуру І розпинали на бику. Натуру мав він дуже бридку, Кривив душею для прибитку, Чужеє оддавав в печать; Без сорома, без бога бувши І восьму заповідь забувши, Чужим пустився промишлять.

4) в “Енеїді” І. Котляревський зумів відтворити багатство української мови, а для ХІХ ст. це був основний критерій мовного розвитку. У той час вважалося, що тільки та мова може бути літературною, яка має багатий словниковий запас. У різних країнах захоплюються лексикографією – ззбиранням слів і укладанням словників. У словники заносять все – і високу лексику, і лайливу – усяку, лиш би було багато слів. У Німеччині, наприклад, такий повний словник (його ще називають “тезаурус”), укладають брати Грімм (більше відомі нам своїми казками), у Росії – Володимир Даль (його словник і донині є одним з найавторитетніших видань). Звичайно ж, про такий словник українці і не мріяли, проте “Енеїда” засвідчила багатство української мови не гірше за словник. Наприклад, І. Котляревський використав майже 40 синонімів до слова “іти”. В “Енеїді” відтворено величезну кількість тематичних груп української лексики, деякі з них надзвичайно поширені і різноманітні (назви одягу, страв і напоїв тощо). У поемі відбито побутову лексику (баклажок, барильце, гринджолята та ін.), назви страв (баба-шарпанина, борщ, бублики, борщ до шпундрів з буряками, буханці з кав’яром, варенички пшеничні білі), напоїв, одягу, місцевостей тощо. Мова «Енеїди», а також «Наталки Полтавки» ввібрала в себе лексику, зв’язану з народними звичаями. Тут і народні пісні (весільні пісеньки, колядки, Про Сагайдачного співали, Либонь співали і про Січ), ігрища (в хрещика, в горюдуба, в джгута, в хлюста, в візка, у ворона, в тісної баби), і танці (журавля скакали, садив гайдука, гоцака і под.). Збереглася в пам’яті ще й військова (козацька) лексика: старі чини/звання (асаул, атаман, бунчуковий, військовий, значковий, козак, полковник, пушкар), з’явилася й новітня лексика цього значеннєвого поля (кригсцальмейстер, пров’янтмейстер, ратник), військові одиниці (депо пушкарське), назви зброї (гаківниця, гармата, гвинтівка, збруя, рушниця, спис). Цікавою є лексика для позначення назв народів. У поемі зафіксовано потужний пласт фразеологічного матеріалу, крім таких усталених зворотів, як п’ятами накивав, щоб і дух не пах, не по серцю, слухає чмелів, бісики пускать, дали прочухана, в три вирви вигнали, пустив ману, підпускати ляси, на ус мотати, нагріла в пазусі гадюку, заллє за шкуру сала, дам тришия, піймати облизня, берега пуститись, в гречку скакати, на слизьку попав і под., уживаються й менш відомі типу тягу дав, візьмем чвирк, охляли, ніби в дощ щеня, послала пуховик свині, підпускать москаля, і ще ти вип’єш добру повну, піти в нінащо, морду втерть, і саме вухо прехихе, до тебе лапки всі мостятьі под. Цікавою є лексика для позначення назв народів. Дотримуючись сюжетної лінії Вергилієвої “Енеїди”, І. Котляревський не може оминути греків, троянців, латинян та інших давніх народів. Але ж Еней був козак! Тому етнічна карта Європи і передньої Азії передається такими словами, як гишпанець, голландці, датчанин, жид, італіянець, а що ж до давніх народів, то вони, за Котляревським, входили в число козаків: Були аврунці, сидицяне, калесціі ситикуляне І всяких-разних козаків (Котл., 158). Те саме з власними назвами. З одного боку, це боги-олімпійці з їх латинськими (іноді і грецькими) іменами (Юпітер-Зевс, Юнона, Нептун, Венера, Еол, Меркурій та ін.), історичні й міфічні особи греко-троянського і латинського походження (Дідона, Еней, Каїн, Лавися, Іул, Евріал, Низ, Прометей та ін.), з другого — троянці з українсько-козацькими іменами: Знайшов з троянців ось кого: Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Їська і Феська, Стецька, Ониська Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій (Котл., 100). Мова “Енеїди” засвідчує, що в тодішніх вищих колах України були вже поширені імена по батькові: Іул Енейович, Паллант Евандрович;

5) у плані мовного багатства розглядаємо систему зазобів комічності І Котляревського, адже здатність передавати якесь явище різними формами теж свідчить про неабиякі можливості мови. Найбільш відомим засобом створення сміховинного ефекту є макаронізми (поєдння частин запозичених і рідниз слів): Енеус, панус, Троянорум. До цієї ж теми відносяться використаня запозиченої лексики, знижених українських лексем, змішування різностильових елементів: Так Турн, Паллата підпустивши, зо всіх сил келепом мазнув; За русі кудрі ухватившись, Безчувственна з коня стягнув… Як травка, скошеная в полі, ув’яв Паллант, судеб по волі Сердега в світі не наживсь (книжні елементи безчувственна, судеб по волі, фольклорні за русі кудрі, розмовно-знижені мазнув);

6) мову українських творів І. Котляревського вважають копією діалектного полтавського мовлення, але тут треба пам’ятати про таке: це справді так, адже І. Котляревський свідомо орієнтувався на мову народу, а знав він насамперед мову рідного краю. У творах є діалектизми (чикилдиха, грімко, вовся, преч, мні), але загалом полтавські говірки не мали виразних, відсутніх в інших діалектних масивах специфічних елементів, тому мова творів І. Котляревського могла сприйматись всіма українцями як своя, зрозуміла і доступна;

7) незважаючи на те, що визначальною заслугою І. Котляревського є його орієнтація на народне мовлення, у творах знаходимо і росіянізми (питейний, кушайте, осрамлена, уроди, защищать, не рябійте), і старі книжні елементи (жизнь, безпомощний, угодний), які в ХІХ ст. ввійшли до народного мовлення або до мовлення інтелігенції;

9) мову І. Котляревського не можна вважати нормативною, оскільки її основою є діалектне полтавське мовлення. Проте мова творів І. Котляревського не є і копією діалектного мовлення. Насамперед варто зауважити, що в “Енеїді”, а далі в драматичних творах І. Котляревський використав не просто українську мову, а мову вкраїнського містянина кінця ХYІІІ століття. В містах вироблялося своєрідне “койне” – мова, яка відрізнялася від мови села меншою кількістю діалектних рис і порівняно багатшим словниковим складом.

10) З одного боку, І. Котляревський орієнтувався на мовлення полтавського люду й іноді виправив написане раніше згідно з розмовними нормами, наприклад, виправив “нашей” на “нашій”. Є в його творах слова, які відображають своєрідні діалектні особливості полтавської говірки: поспільство, вечеръ, познайте тощо. З другого боку, він, як зазначив В. Чапленко, свідомо ставився до мовних явищ, розуміючи, що мова має свої закони, яких він певною мірою намагався дотримуватись. Так, у замітці, що була пізніше опублікована в «Основі» («Основа», лютий, 1861 р.) він відзначив: “Въ Полта†и въ смежныхъ городахъ: конъ, волъ, ножъ, котъ, и проч. произносят простолюдины: кинь, вилъ, нижъ, но в сихъ же словахъ въ другихъ падежахъ единственного и множественного числа сохраняютъ о: вола, коня, моста» (саме тому він використовував форми“конь”, “вол”). Отже, мову І. Котляревського не можна назвати нормативною, проте це вже не була копія діалектного мовлення. Ця риса творів І. Котляревського сприяла визнанню його ролі як зачинателя нової української літературної мови, а мова його творів, що мала порівняно небагато специфічних рис (по-перше, полтавські діалекти не мають яскравих специфічних рис, по-друге, як ми вказали, І. Котляревський не намагався копіювати діалектне мовлення) стала взірцем для тих, хто хотів писати по-українськи;

11) джерела новаторства І. Котляревського. Використання народнорозмовного мовлення як основи літературного твору – це революційна за своєю суттю ідея, оскільки до другої половини ХYIII ст. вважалось, що літературна мова – це мова, якою можуть володіти не всі, а тільки окремі люди. Навіть “проста” літературна мова, незважаючи на свою назву, ніколи не доходила до рівня народного мовлення, все-таки вона сприймалась як літературна, тобто “проста” мова мала бути більш зрозумілою для інтелігенції в порівнянні з мовою церкви. Ідея використання мови простого народу у ролі літературної пов’язана із другим європейським відродженням. Друге європейське відродження – це спроба осмислити і відстояти свої питомі національні культурні цінності, а в царині мови – спроба ввести мови своїх народів до літературних, це поява писаних творів чеською та ін. мовами малих народностей. Цю ідею і підхопив і реалізував І. Котляревський;

12) з попереднім питанням пов’язано питання про традиційну базу мови І. Котляревського. Його творчістю починається новий період у розвитку української літературної мови-період нової української літературної мови, що продовжується донині. Усі твори старої української літературної мови, мови до І. Котляревського, написані мовою, яка поєднувала в різних пропорціях народнорозмовні і книжні елементи. Книжні елементи – це умовний термін для всіх тих мовних форм (слів, граматичних і синтаксичних форм тощо), які не використовувались у народному мовленні. Це і давні форми, часто ще старослов’янські за походженням, і давньоукраїнські форми, які вже вийшли з ужитку в ХІХ ст.. (наприклад, форма “стол” використовувалась у мовленні українців приблизно до ХY – XYI ст., але в ХІХ ст. українці вже вимовляли “стіл”), і запозичені слова, і складні слова, не притаманні українському мовленню тощо. І. Котляревський вирішив відмовитися від цієї традиції і писати так, як говорить народ. Проте не можна твердити, що мова І. Котляревського є чимось абсолютно новим в українській культурі, що вона розвинулась на пустому місці. Як зазначив В. Петров, творчість І. Котляревського заґрунтована у традиціях старої української літературної мови. Тут треба пригадати, що стара українська літературна мова ніколи не була регламентованою, вона залежала від жанру твору, від особистості його автора тощо. Існували жанри (наприклад, оди), в які доступ народнорозмовним формам було майже заборонено, разом з тим існували жанри, близькі до народного мовлення. Йдеться насамперед про твори, призначені для простого народу, зокрема, про інтермедії та інтерлюдії, про козацькі літописи, написані в зрозумілій для усіх манері, зрештою, про потужний пласт народної творчості, яка виступала еталоном літературної в період другого відродження. В. Петров підкреслив, що саме цю лінію і розвинув І. Котляревський, очистивши стару літературну мову від вульгаризмів, згрубілостей і облагородивши її впливом романтизму.

13) заслугою І. Котляревського є і те, що він індивідуалізував мовлення своїх персонажів, вперше звернув увагу на існування соціальних діалектів в українському мовленні;

14) І. Котляревський відмовився від “теорії трьох стилів” і тим самим дав можливість (хоч невисловлену, хоч нереалізовану в “Енеїді”) для думки про те, що якщо не треба дотримуватись теорії, то про все можна говорити мовою. Про “високих персонажів” він писав як про простих людей: Зевс – драпіжник і не завжди справедливий, Нептун – п’яничка. Натомість тільки в одному місці поеми І. Котляревський використовує елементи високого стилю, коли пише про двох звичайних козаків – Низа й Евріала: “Любов к отчизні де героїнь, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат” (не “до Вітчизни”, а “К отчизні”, не “ворожа”, а “вража”, не “від”, а “од гармат”, хоч всюди вживає повноголосі форми, прийменник “від” тощо; високий зміст самого уривка). У загальному сміховинному полі “Енеїди” де-не-де проглядає поважний, серйозний стиль, для якого використана мова народу: Еней <…> Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий, Такий, як був Нечеса-князь;

15) автор “Енеїди” свідомо заперечує стару літературну традицію, висміюючи мову Возного: Возний: Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй! Когда б я іміл – теє то, як його – стільки язиків, скільки артикулів в статуті илі скільки запятих в Магдебурзькім праві, то і сих не довліло бна восхваленіє ліпоти твоєй… Наталка. Бог з вами, добродію, що ви говоритк! Я річі вашої в толк невозьму. Возний. Лукавиш – теє то, як його – моя галочко…Ну, коли так, тоя тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитисьнатобі хочу. Іронічно відзивається І. Котляревський про мову студента: Но “горе грішникові сущу, – так київський скубей сказав, – благих діл зовсім не імущу”;

16) до “Енеїди” був доданий маленький українсько-російський словничок, у якому перекладались незвичні для російського сприйняття українські слова, що свідчить про те, що “Енеїду” читали не тільки українці. Це перший словничок нової української літературної мови. До речі, коли “Енеїду” друкував І. Котляревський, він не те що невідкинув словничок першого видання, а й розширив його;

17) у драматичних творах І. Котляревський розширив основу українського мовлення, відмовившись від бурлеску, він, власне, саме цими творами ствердив літературну життєздатність української мови;

18) творчість і, Котляревського викликала до життя величезну хвилю епігонської літератури, які не зрозуміли основного – І. Котляревський сміявся не над українцями, а разом з українцями, стверджуючи давню мудрість: той, хто здатен посміятися над собою, має силу, мужність і майбутнє. Епігони, імена яких залишилися невідомими, не маючи таланту а часом і мінімальних здібностей, наслідували форму Енеїди, а часто й перекручували її. У таких творах часто з позицій пана висміювались українці, виступаючи недалекими, недорікуватими “героями”. Епігонство мало негативне значення для української літератури, оскільки сприяло тому, що на неї почали дивитись не як на серйозне явище культури, а як на твори, що ніколи не будуть презентувати на літературність, як на забавку. Власне, П. Куліш з цієї причини загалом відмовлявся визнавати І. Котляревського зачинателем української літературної мови, віддаючи цю роль Г. Квітці-Основ’яненку. Роль І. Котляревського в розвитку української мови і літератури реанімував М. Максимович, який визначив заслугу автора “Енеїди”.



Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

65 − 61 =