Християнська моральна доктрина

Старозавітні корені християнської моралі.Основою моральної доктрини християнства є біблійні моральні настанови, сформульовані ще у Старому Завіті у вигляді Закону або Заповідей Божих. Ці 10 заповідей - Декалог за біблійним вченням - були дані пророкові Мойсею на горі Синай (Вих. 20:2-17):

1. Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною.

2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся і не служи їм.

Цей "член" ми подаємо за православним віровченням. 2 Любачівський М.1., кардинал. Вірую в єдиного Бога. - Рим-Львів, 1991; Закон Божий. -К., 1999.- С 372-428.

400Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

J

3. Не призивай Імення Господа, Бога твого надаремно. ;

4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби '(,. всю працю свою, а день сьомий - субота для Господа Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку * Господь, Бог твій, дає тобі! |

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбу!

8. Не кради!

9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього!

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані )
раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у її
ближнього твого! |:

Побудова Декалогу як морального кодексу свідчить про те, що центром людської моральності, її засадою має стати побожність - праведне Ь Боговшанування та Богопоклоніння. Адже чільне місце тут насамперед посідають чотири настанови, що регулюють стосунки людини з Богом, ставлення людини до Бога.

Вшанування єдиного Бога, правдиве його сповідання, що зафіксоване саме у цих заповідях, згідно біблійного вчення про нього, породжує цілу низку позитивних моральний якостей: віру в Бога, надію на нього, смирення, Ь відсутність користолюбства та щедрість, шанобливість до оточуючих. Саме на ц таких якостях наголошується в наступних шести настановах Декалогу, де І викладені моральні обов'язки людини щодо свого ближнього: вшановувати ? батьків, вважати священним здоров'я та життя кожної людини, поважати святість | шлюбного союзу, не зазіхати на власність свого ближнього, бути щирим та правдивим щодо нього.

Нагірна проповідь Ісуса Христа.Ще одним джерелом християнського
морального вчення, сформульованим в Біблії, є Нагірна проповідь Ісуса Христа.
Десять заповідей старозавітного Декалогу доповнені тут дев'ятьма заповідями
блаженства (Мт. 5:3-12). Подаємо їх: і

1. Блаженні убогії духом, бо їхнєє Царство Небесне. і

2. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. ;

3. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони. ;

4. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наситяться. ;

5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.

9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас і наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться, - нагорода бо І ваша велика на небесах! Бо так, гнали й пророків, що були перед вами. І

Тема 14. Основний зміст християнського віровчення і культу________________ 401

Заповіді блаженства вже в позитивній, стверджувальній формі (на відміну від заперечувальних настанов стародавнього Декалогу) наголошують на необхідності культивування таких моральних чеснот, як: відмова від пихи -смиренність; здатність до визнання власної провини - каяття; шанобливість -лагідність, правдолюбство, милосердя, чистота думок та вчинків, миролюбство, мужність у відстоюванні правди і справедливості. Наявність цих якостей надає людині повноти духовного існування - "блаженства".

Крім заповідей блаженства, Нагірна проповідь містить у собі витлумачення та переосмислення найважливіших моральних настанов Старозавітного закону. З особливою чіткістю підкреслюється необхідність виконання заповідей "не вбивай" та "не чини перелюбу". Проте наголошується саме на внутрішньому, духовному вимірі моральної поведінки: не лише вчинки, але й наміри мають бути праведними. Так, засуджуються, "підлягають "геєнні вогняній" не лише ті, хто вбиває або чинить перелюб, але й ті, в чиєму серці розпалюється гнів на ближнього, ті, хто не приборкує пристрастного бажання володіти чужою жінкою (Мт 5:21-31).

Морального значення набуває також давня старозавітна юридична норма "око за око, зуб за зуб" (Вих. 21:24). Вона свого часу обмежила помсту, встановивши відповідність покарання скоєному злочину. Моральна ідея Нагірної проповіді Ісуса Христа полягає у скасуванні помсти взагалі. Відкидається навіть злість та злі наміри у відповідь на скоєне зло. Не відповідати злом на зло, молитися за ворогів - ця настанова потребувала свого часу радикальної зміни моральних засад, що ними керувалося людство. Зміна ця полягала у виголошенні можливості й необхідності кожній людині ставитися до свого ближнього як до найвищої цінності, із вшануванням, гідним лише боговшанування.

Таке ставлення в християнській моральній доктрині позначається поняттям Любові. Мається на увазі органічне поєднання любові до Бога і любові до ближнього. За християнським вченням, уся сукупність старозавітних моральних настанов охоплюється саме цими двома. Однак настанови старозавітного закону не скасовуються заповідями Любові, а підтримуються, підтверджуються, осмислюються ними. Саме вони містять справді моральне джерело для практичного виконання будь-яких конкретних настанов: "Люби Господа Бога всім серцем своїм і всією душою, і всією своєю думкою". Це є перша і найважливіша заповідь. Друга ж є подібною їй: "Люби ближнього свого, як самого себе". На двох оцих заповідях, як вчив Ісус Христос, увесь Закон і Пророки стоять (Мт 22: 37-40).

В Нагірній проповіді подане також головне правило практичної моралі: "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому - Закон і Пророки" (Мт 7-12).

Ця настанова притаманна багатьом моральним вченням як на Сході, так і на Заході. її в різному вигляді можна зустріти у Конфуція та Будди, в Аристотеля

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

та Сенеки, навіть у старозавітній, іудаїстській традиції - у вченнях Рабі Гіллеля та елінізованого іудея Філона з Олександрії. Проте саме християнство пропонує чіткі універсальні мотиви для дотримання цієї настанови - всеохоплюючу любов до ближнього, що є виявом щирого і правдивого боговшанування, любові до Бога.

Таким чином, саме заповіді Любові є зафіксованим в Новому Завіті ядром християнської моральної доктрини.'

Християнська мораль та природа людини. Християнство наголошує на ідеалі безмежного морального вдосконалення: "Отож будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний" (Мт5:48). Шлях до моральної досконалості виражений у новозавітних заповідях, а особливо у заповідях Любові. Цей шлях можливий, згідно християнського вченням, через перетворення деяких особливостей людської природи, що заважають як правдивому Боговшануванню, так і праведній поведінці. Головна з цих особливостей - гріховна ушкодженість людської природи внаслідок відпадіння перших людей (Адама та Єви) від стану гармонійної єдності з Богом - "першородний гріх".

Гріх як онтологічний стан буття людини у світі (і саме стан буття людини без Бога) є головною причиною людської недосконалості. Він породжує у повсякденному житті людини негативні моральні якості (зневагу, пиху, користолюбство, брехливість, лінощі, відчай, марнославність тощо) та потяг до їх виявлення. Гріх є виявленням світового зла, яке, згідно християнського світогляду, уособлене у постаті диявола (сатани, "лукавого"), який діє на противагу Богові - джерелу абсолютного Добра.

Проте християнство не є дуалістичною доктриною. Добро і Зло в ньому не розглядаються як рівноцінні субстанції (сутності). Зло взагалі не є субстанційним, тобто не є самостійною сутністю, не дорівнює добру. Навпаки воно є наслідком втрати добра, після того, коли сталось відпадіння від Бога. Сам Диявол, за легендами, є ангелом, вигнаним з небес за непослух.

Ще однією важливою ознакою людської природи, що безпосередньо впливає на моральність людини, є, за християнським вченням, свобода волі. Свобода волі є наслідком і виявленням "образу подоби" Божої, за якою була створена людина (Бут. 1:26). Саме через свободу волі і здатність до власного вибору людство (через Адама) опинилося у стані гріховності. Проте через свободу волі людина має надію обрати шлях істинного Боговшанування і праведної поведінки. Правильне спрямування людської свободи волі, разом із моральним вдосконаленням, можливе, згідно християнського вчення, через оцерковлення життя, прийняття християнської віри та дотримання Божих заповідей. Необхідними кроками тут є: покаяння (сповідання першородного гріха та власних моральних переступів, скоєних протягом життя); навернення

Обер Ж.-М. Моральне богослов'я. - Львів, 1997.

Тема 14. Основний зміст християнського віровчення і культу

(визнання істинності християнської релігії, віра в Ісуса Христа як спасителя людства і кожної людини); хрещення як акт прилучення до християнської спільноти та символ початку нового життя; дотримання християнських релігійних та моральних приписів у повсякденному житті.

Моральні категорії у світлі християнського віровчення.Моральний ідеал християнства, що водночас є ідеалом релігійним, освячує цілу низку моральних категорій та понять, надає їм своєрідного змісту та смислу. Розглянемо їх коротко.

Моральна свобода є наслідком здатності, вільного вибору людини - вибору на користь гріха та зла або ж на користь добра та Богоподібності. Моральна свобода є запорукою величі та гідності людської особистості. Проте орієнтирами у виборі життєвого шляху для людини мають бути: моральний закон, моральне відчуття, моральна свідомість. Вони, у свою чергу, дають людині розуміння і відчуття суті морального обов'язку, моральної відповідальності, моральної чесноти.

Моральний закон у християнському вченні.Його джерелом є Бог. Регулюючи основи і форми людської поведінки та стосунків між людьми, підтверджуючись повсякденним досвідом, моральний закон набув сили природного закону, єдиного для всього людства, незалежно від історичної епохи, географії, нації та віросповідання. За висловом ранньохристиянського апологета Юстина Філософа (Мученика), "Бог встановив, що саме завжди й повсюди є справедливим, і кожен народ знає, що перелюб, вбивство й тому подібне є гріхом. І кожна людина, яка чинить це, не може звільнитися від думки, що чинить беззаконня". Дотримання морального закону, що зафіксований передовсім у Заповідях, даних Богом Мойсею, є для християн необхідною, елементарною вимогою моральної поведінки.

Християнське моральне почуття і моральна свідомість.Складниками тут виступають такі явища, як сором, сумління, обов'язок, відповідальність, прагнення до добра. Сором є природною схильністю людини до переживання ніяковості або страху перед викриттям аморального вчинку - перед ганьбою та безчестям. Сором, сором'язливість допомагає людині убезпечити себе від можливого аморального вчинку, робить моральну природу її тоншою та чутливішою, виступає гарантією цнотливості і скромності.

Особистим усвідомленням та особистим переживанням людини щодо праведності чи неправедності власних вчинків є сумління або совість. Сумління вважається індивідуалізованим, внутрішнім виявом та свідченням природного морального закону. Життя людини в мирі з Богом, з ближніми та з самою собою означає чисте сумління.

Внутрішній вимір морального закону як запоруку індивідуальної моральності старозавітна та новозавітна (євангельська) традиція виражала в понятті "серце". Апостол Павло був одним з перших, хто запозичив поняття

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

"совість", "сумління" з елліністичної традиції свого часу. Для Павла "сумління" означало усвідомлення нового життя, заснованого на вірі в Ісуса Христа. Віра розумілася як особистий зв'язок людини з Богом, що забарвлює собою погляди людини на всю навколишню дійсність. Сумління тут включає всю повноту внутрішнього життя людини, яке розглядається у світлі християнської віри та християнських моральних настанов.

Отже, в Біблії совість, сумління відкривається в двох основних значеннях. По-перше, це - духовний закон, який визначає весь внутрішній світ особистості, яка вступила на шлях християнського життя. По-друге, сумління є своєрідною здатністю морального судження, за допомогою якої людина в кожному окремому випадку визначає, як їй чинити. Християнські богослови називають совість "голосом Божим в душі людини", "спів-знанням (з Богом) вищої Божої правди".

Центральне місце совісті, сумління у моральному житті людини підкреслювали такі християнські богослови старих часів, як Оріген, Блаженний Єронім, Блаженний Августин, Климент Олександрійський, Григорій Богослов, Григорій Ніський, Іван Золотоуст. Було визнано, що саме совість, сумління знаходиться у кожної людини на певному рівні чистоти та досконалості. Хоча совість внаслідок поганого виховання та аморальної поведінки може зачерствіти і стати пасивною, але вона ніколи не зникає. Тому для кожного зберігається можливість морального відновлення особистості. Пробудження та очищення совісті саме і є найголовнішою ознакою морального розвитку та вдосконалення кожної людини.

Формування християнської совісті здійснюється в процесі усього життя, коли вдосконалюється здатність людини бачити цінність або ж нікчемність власних вчинків у світлі християнського вчення про моральність. За християнським вченням, вирішальне значення для формування совісті має набуття людиною благодаті та дарів Святого Духу. То ж справжнє виховання совісті відбувається у християнській сім'ї та через участь людини в житті Церкви. Головними засобами освячення совісті вважаються віра в Христа, участь в Богослужінні та, зрештою, моральне життя за християнськими приписами.

Поняття морального обов'язку постає і формується досвідом повсякденного життя. Християнське "моральне вчення розглядає моральний обов'язок як певну внутрішню вимогу - потребу відповісти добром (благодіянням) на чийсь добрий або корисний вчинок. Якщо порівнювати обов'язок із сумлінням, то обов'язок - це така необхідність чинити згідно з моральним ідеалом, яка накладається на людину її власним розумом і розумом же обґрунтовується. Визнання ж цінності та доцільності доброчесної поведінки, милосердя, творіння, добрих справ означає для християнина моральний обов'язок втілювати таку лінію поведінки у своєму власному житті. Відкритість, зрозумілість, визнання цінності морального ідеалу, вираженого у заповідях Любові, накладають на християнина моральний обов'язок прагнути цього ідеалу.

Тема 14. Основний зміст християнського віровчення і культу

Нарешті, християнська моральна доктрина велику увагу приділяє моральній відповідальності людини. Людина несе відповідальність за власні вчинки перед сумлінням та перед Богом за порушення морального закону. В будь-якому конкретному випадку ступінь особистої відповідальності залежить від багатьох умов, головними з яких є природні схильності, виховання, освіта та релігійне формування особи. Проте у християнстві не надається вирішального значення природним схильностям людей або ж зовнішнім обставинам виховання. Точка зору, яка знімає з людини особисту відповідальність за ту чи іншу лінію поведінки, не відповідає християнському вченню. Людина, що наділена свободою волі в ситуації морального вибору, навіть відчуваючи спокусу, все ж має достатню свободу для того, щоб встояти перед загрозою впасти в гріх, тобто звершити аморальний вчинок. Тому кожна людина несе повну моральну відповідальність за скоєні вчинки. Більше того, у Біблії наголошується на особистій відповідальності людини не лише за слова або вчинки, але й за приховані думки, бажання та наміри (Мт 5:21-30).



Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

+ 23 = 30